Головна

 

Сьогодні Першотравень. Це перше  моє  свято трудової солідарності в умовах кризи. І щоб простіше останню здолати,  всією родиною вирушимо на город саджати картоплю, бо  як буде бульба в погребі, то не така страшна  і криза,  а як буде часничок з цибулькою, то й свинячий грип не такий страшний.  Згадалися Першотравневі урочистості  двадцятирічної давнини. Тоді набивала оскому примусова участь у демонстраціях. Мабуть, не один я ховався за спини товаришів, уникаючи бути «нагородженим» портретом члена Політбюро, або якимось транспарантом із заштампованим гаслом. Здається, більшість чекала, коли скінчиться офіційна частина маршу колон, коли здихаються тієї нав’язаної  ноші і можна буде присвятити решту часу  власному дозвіллю.  Одні у тисячному натовпі шукали свої розкидані святом родини, інші  гуртувались  за інтересами, згадуються  морозиво, солодкий (справді солодкий) лимонад, хтось згадає пиво, а, може, ще щось й гарячіше. Батьки  з своєю малечею  поспішали в парк  на  атракціони, хтось підходив  до величезного катера, найспритніші  в цей час  вже прогулювались гладдю ставка на катамаранах чи човнах.  Ота примусовість забувалась, і  Першотравень перетворювався в справжнє свято, якого сьогодні, відчуваю, не вистачає. 

Кажуть, незваний гість гірше татарина. Але коли так гучно й заклично грає музика, коли чуєш ще здалеку радісні голоси, так хочеться погрітися біля затишного вогнища. Правда? Отак несподівано потрапивши на свято до Бахмацької школи №4,  і справді погрілася душею.

Гамір дітвори, аромати домашньої кухні, вишиті сорочки й віночки, які ми не звикли бачити щодня – все говорило про свято. Вони нікого не запрошували, але гостинно і щиро поділилися – й розповідями, й смачностями.

„Ярмарки у школі, - говорить заступник директора з виховної работи Лемешко Лариса Борисівна, - проводимо 2-3 рази на рік. Це вже останній у  навчальному році, тож і дітей сьогодні менше, ніж звичайно, адже  у випускників останній учбовий день. А вони у нас найактивніші учасники, такі красиві театральні дійства влаштовують”. Але було і так весело, гарно і смачно! Та ще й недорого. Ну хіба 50 копійок, наприклад, за вареник з сиром - то гроші, та такий апетитний після пари уроків? І картопелька гаряча, і пиріг, і торти найрізноманітніші, і навіть півники на паличці – чого тільки не було на тому ярмарку!  Зароблені на ярмарку гроші підуть на шкільні потреби, на проведення свят - призи, подарунки тощо.  Частка йде у загальношкільну касу, решта – класам. Діти, говорять вчителі, з великою охотою організовують ярмарки і при цьому проявляють усі свої таланти. 

Нещодавно наш райцентр відвідав голова Верховної Ради В.М.Литвин. Цей візит свідчить про наближення виборів.Це перша ластівка, за якою потягнуться соколи і соколики різних калібру і кольору. Але криловські часи, хоч і зі скрипом, відходять, і люди, особливо молоді, навчились відділяти зерно від полови, правду від нахабної брехні. Тож розберуться, думаю, з часом, як „праведники” розтягли могутню державу, вивезли награбоване в обшорні зони, і все по закону. По суті, в Україні за 18 років не проведена жодна ключова реформа.

Та не будемо зараз про правих і винних, бо ж ми й самі все те бачимо, про що говорив досвідчений політик, і тривогу його за долю країни поділяємо.  Але від виборів до виборів тасується одна й та сама колода касти недоторканих, і саме вони приймають ті закони, про які ми потім, на таких зустрічах, питання їм задаємо.

Ось і пролунало на зустрічі біля районного Будинку культури таке запитання, яке зачепило мене, старого залізничника. Чому погіршився режим руху пригородних поїздів, зокрема електричок? Маю намір викласти свою думку відносно залізничних перевезень.

Той, хто запитував, мав би знати, що це не Литвина компетенція, але  спікер коректно відповів, мовляв, розберемося. Однак Володимир Михайлович мав би нагадати, що це все наслідки тих виборів, де всі кандидати сиплють такими обіцянками, що не підняти економіці жодної країни світу.Хоча це і болюча тема, але судіть самі: 74 категоріям громадян України повинні надаватися пільги. За чий рахунок? Де брать кошти на задекларовані нашими депутатами казкові проекти? Казкарі тепер у владних кріслах сидять, а ті, хто вірив тим фантазіям, нарікайте на себе.

Спасибо за возобновлённую рубрику «Якби я був керівником». Уже давно и сам  носился  с этой идеей, но  Михаил Иванович Неволько, мой  бывший коллега  по внештатной работе в редакции,  опередил с предложением.  Помню предысторию  появления рубрики в газете. Началось всё на районном слёте  рабселькоров и народных контролёров. Там впервые и прозвучало желание иметь такую рубрику, редактор  «Радянського села» Николай Фёдорович Шевченко  одобрил идею участников слёта. Я и сам неоднократно писал заметки в эту рубрику. Как говорится, по старой памяти предлагаю вашей газете  волнующую, надеюсь не только меня, тему.

Стрімкий вир сучасного життя не залишає часу на осмислення вічного, переймаємося більше біологічними питаннями виживання. Тож, на свій сором, не знала про таке нововведення в нашій державі. Зіткнувшись випадково, була не просто здивована – для мене це стало просто інфо-шоком.

Вітала знайомих з новонародженим, молоді батьки похвалилися першим документом свого первістка – відкриваю свідоцтво про народження і ...

- А ви що, космополіти у нас? – питанням розвеселила. Але задумалися ми вже разом – якось за клопотами мої знайомі молодята не надавали значення тому, що виявляється у них відібрали... батьківщину.

 

Вокзал станції Київ-Пасажирський широко відчинив свої двері у час, коли потреба у ньому була найнагальніша. Як відомо, Жовтнева соціалістична революція у Росії відбулася наприкінці жовтня 1917 року, а офіційне відкриття будівлі вокзалу відбувалося наприкінці листопада цього ж року.

Це був час, коли Перша світова війна, а потім й революційні події у країні виснажили економіку колишньої могутньої Російської імперії, спустошили сільське господарство, що довело населення до зубожіння. Але населення пристанційного Бахмацького селища у ці часи значно збільшилося. Річ ось у чому. По-перше, війна призвела до появи величезного числа біженців. Частина таких біженців, які приїздили до Бахмача (разом з пораненими воїнами) ешелонами з Мінська, Гомеля, Західної України, осідали у пристанційному селищі й ставали бахмачанами. Інша вагома частина приросту населення Бахмача відбувалася за рахунок „торбешників”, які приїздили до нас за хлібом, щоб роздобути у найближчих селах клуночок зерна. Але повернення додому для них було вкрай важким. Здебільшого було так, що „торбешники” тижнями сиділи на вокзалі – бо вже немає за що купити зерна, немає де його заробити й ніяк виїхати додому. Становище таких бідолах було безпорадним. Ось таких „торбешників” було не десятки, а сотні й тисячі. Вони запруджували вокзал, перони, місцину навколо вокзалу сірою масою в такій кількості, що все навкруги становилося сірим й одноманітним. Й це повторювалося щодня, й щодня ця сіра маса поповнювалася за рахунок нових „торбешників”. Пригадую, коли товарний поїзд з Гомеля під’їздив до бахмацького вокзалу, він зовні не був схожий на поїзд. Здавалося, що на вас рухалася якась сіра велетенського розміру потвора. Людей на дахах вагонів сиділо стільки, що інколи вони проламувалися, і всі, хто були на даху, падали униз на тих, що знаходилися усередині вагону. Тому часто можна було бачити, що дах вагону для міцності зсередини підпирали так званими „військовими” дошками.

Матусині речі, в старовинній, ХІХ століття, розмальованій скрині, святешно віють нафталіновим духом. Ось коричневі, помережані в’юнами запаски. Ось такі ж шерстяні спідниці, які вони, через жорстоке розкуркулення, так і не змогли до радості, до щастя зносити. Молоді матуся на пожовклій карточці, дивовижно красиві: у вінку в лєнтах, немов сама весна.

А втім, кожна річ в архаїчному, дівоцькому вкраїнському вбранні мала глибоке символічне значення. І знаковість ця розроблялася в пору розквіту Трипільсько-антської хліборобської протодержави. За давньоруською міфологією Діва (від „дивуватися” з юної молодості й краси) – прообраз Землі-Матінки. І головне її покликання – продовження роду: здорового, сильного духовно й фізично, що протистоятиме будь-якому лихові, будь-якій навалі. І сама дівчина мала на собі, у своєму одязі, кількаступеневі обереги. Але особливо пильно оберігалося найсвятіше й найпотаємніше жіноцьке місце – дитинець! Без запаски ще передвоєнна сільська дівчина й не мислила свій вихід між люди. Все трапляється: і лихі, й пристрітні, і заздрі, і ворожі погляди. Зовсім не закликаю ходити й зараз у запасках, але... Поглянемо на моду мудро.

Ось йде вона сучасною вулицею: царівна – з-понад царівен. Все, що можна – виставила на показ. Іде те дівча, вицибує на високих закаблуках (це теж часто приводить до безпліддя), оголивши найсвятіше дівоцьке місце-дитинець, живіт, нехтуючи тим, що це найпристрітніше місце. Адже саме пуповиною вона колись зв’язувалася з материнським тілом. Саме ця поворозочка живила плід як джерело, як криниця. І з перших днів народження та криничка починає поволеньки поповнюватися й поповнюватися, щоб ваше майбутнє дитятко колись напоїти: снагою, міццю, розумом. А тепер уявіте, що в цю відкриту криницю скидають оточуючі. Адже світ ой як пожорстоків, позлів. Хіба оті дві бабусі вас схвалюють? Сумніваюсь! А он той молодик? Отой бугаюка вже давно вас зґвалтував хтивим оком, бо ж ви даєте підставу - ви ж зовсім голісінькі. Роздягнуті модою, здичавлені модою - бо ж це лише звір стиду не має.

Нещодавно відвідав Чернігів. Як завжди, вільний час присвятив одному з багатьох у місті осередків культури – цього разу це був музей М.Коцюбинського. Давно вже не бував у цьому затишному куточку міста і захотілось побачити, що тут змінилось, тим більше, що в свій час бачив і слухав дочку великого письменника Ірину Михайлівну, яка довгий час завідувала музеєм свого батька, та його  внука Юлія Романовича - сина Михайлового брата, Романа Михайловича. І ось в ці відвідини в музеї мені як давньому знайомому подарували книжку Ю.Р. Коцюбинського «Шрами на серці». Про неї та, головним чином, про її автора і піде тут мова.

Ірина Михайлівна якось, виступаючи в театрі ім.Т.Г.Шевченка, сказала нам, директорам і учителям шкіл області, що вся сім`я Коцюбинських пішла в революцію і був в ній тільки один відщепенець - Юрій, покараний радянською владою. Не всю правду сказала - „ворогами  народу” виявились також його брат Роман та зять, чоловік сестри Ольги - Віталій Примаков, в свій час організатор і командир червоного козацтва, видатний дипломат і воєначальник. Боялась радянська влада „націоналів” і нещадно їх винищувала, які б заслуги вони не мали перед нею.

Квітень у нас „щедро” відзначився надзвичайними подіями. За повідомленням бахмацьких рятувальників, за місяць, що минає, зафіксовано близько 20 пожеж.  І хоч вірте у прикмети, хоч ні, а лише 13 квітня (та ще й був понеділок!) сталося близько 10 загорянь. Чому – близько? Справа в тому, що не всі підлягають обліку як суто пожежі, наприклад, такі як горіння сухої трави в полі чи на болоті, що у нас дуже полюбляють робити несвідомі громадяни. І таких пожеж, із-за людської недбалості (чи дурості!) вкрай багато.  Крім того, пожежі різного ступеню важкості: які -  з тяжкими, які – з незначними наслідками. Інформуємо про найтяжчі:

 - у с. Матіївка по вул. Москальця  виникла пожежа в літній кухні та господарській будівлі, які належать громадянину Кушніренко М.О. Внаслідок пожежі вогнем знищено будівлі. Житлові будинки вдалося врятувати. Причина пожежі: необережне поводження з вогнем невстановленої особи.

- Цього ж дня горів ліс. Сталося це в урочищі „Дубина” с. Пальчики, ліс належить ДП „Борзнянське лісове господарство”.  Вогнем пошкоджено 1,8 га соснового молодняка. Прямий та побічний  збиток ще встановлюється. Врятовано  20 га  лісу. Причина пожежі: необережне поводження з вогнем невстановленої особи. Оце „невстановленої особи”  і є наслідки вищезгаданого нерозумного поводження з природою, і їх можна назвати просто підпалом.Чи замислюється цей „невстановлений”, скільки шкоди він завдає своїй землі?