Головна

Я знаю своїх тата й маму по фотографіях. Мене виховали дві рідних маминих сестри-вдовиці, у великій любові й ласці до мене. Напівголодне сирітське життя, каторжна робота, щоб вижити. Про нас, сиріт війни, крім мам-удовиць, ніхто ніколи не дбав. Наші батьки загинули. А всі пільги і шану віддала держава тим, хто повернувся з війни живим.

У голодному 1947-му ми їли хліб з жолудів, кропиву, знали, де росте кожен кущик „калачиків”, пасльону, виручав вишняк (від вулиці Глинської до промпункту тягнулися дві смуги вишень, яких не зачепило страшне бомбардування Київської)... А діти фінагентів, начальників сміялися з нас, бо їли інший хліб. Кажуть, що всі тоді голодували і страждали однаково – ні.

Мій чоловік, додавши собі рік, у 15 років пішов працювати на торфорозробки, бо працюючим зменшували податок на корову, єдину годувальницю сім’ї. В перший воєнний рік він захворів, бо жили 6 місяців у лісі, у болотах (це в Білорусії). То  не партизани – ні. Просто люди повірили, що війна закінчиться „блискавично”, як їм обіцяли. Проживши до грудня 1941 року, повернулися в село. Трішки підлікував німецький лікар, але дало ускладнення на вуха. У 1958 році – операція, і глухота, слуховий апарат.

І коли наша держава давала ветеранам навіть окуляри, плакала від безсилля. Чому одним усе, а тим дітям-сиротам, хто переніс воєнне і повоєнне лихоліття на своїх дитячих плечах, – нічого?! Чому наші однолітки- хлопці з вулиці Глинської (тепер Чехова) ходили  мінять тертушки, ключі-засуви, цвяхи по селах? А діти „органів” знов сміялись.

А чи можна бути туристами, не мандруючи? – “Ні”, - скажете ви.

Хочу написати про такий різновид туризму, а саме про “книжковий туризм”. На початку 2008 року Всеукраїнський журнал “Юний натураліст” започаткував гру для ерудитів “Екзот-тур по планеті Земля”. У кожному з 12 номерів пропонувались по п’ять запитань. Наш еколого-краєзнавчий гурток   включився в пошук, і 3-класники з неабияким ентузіазмом захопились пошуком відповідей на ці досить нелегкі, як на їх вік, питання.

Безумовно, що гуртківці не знайомі ще ні з географією світу, ні з зоологією, ні з іншими природничими науками, але їм допомагали у пошуку відповідей енциклопедичні науково-популярні видання, а керівник пояснювала дітям на доступному їм рівні суть запитань. Мені як людині, як педагогу приємно, що діти 8-9 років мають чудові книги, які їм подарували батьки, дідусі і бабусі, рідні.

От, приміром, таке питання: ”Яке природне явище відбувається у Єгипті раз у 200 років?”.

І мої маленькі друзі приносили енциклопедії “Про все на світі”, “Країни світу” та інші. Ми поринали у мандри-пошуки по сторінках цих видань. Знаходили відповідь – раділи.

В своё время  взволновала публикация к 100-летнему юбилею Александра Константиновича Кодакова и предложение продолжить воспоминания о нём.  Надеялся прочесть новую историю из жизни этого удивительного человека, ведь знали его многие. Но, как часто бывает, очевидно, каждый понадеялся на других...

Недавно прошедший День музеев -  это замечательный повод рассказать о его домашнем музее, попытаюсь сделать это сам. Он неоднократно создавал  своеобразные кунсткамеры, но первый музей на его родине, в российской Жиздре (тургеневские места),  сгорел в годы войны.  Другой остался в Сибири, хотя некоторые его экспонаты,  в частности коллекцию минералов, он привёз в Батурин.  Уже будучи на заслуженном отдыхе, снова загорелся идеей создать семейный музей. Осуществить это в довольно тесном домишке было практически невозможным. Александр Константинович устроился на сезонную работу на кирпичный завод, чтобы заработать на тот самый кирпич. Соорудил впритык к домишку-избе пристройку, настоящую светлицу. Она-то и стала тем самым местом, которое завораживало многих посетителей, особенно  подрастающих мальчишек и девчонок. Среди них был и автор этих строк.

Вимоги до звернення визначено статтею 5 Закону України „Про звернення громадян” № 653 від 13.05.99р. У зверненні має бути зазначено прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги. Письмове звернення повинне бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати.

Звернення, оформлене без дотримання цих вимог, повертається заявникові з відповідними роз’ясненнями не пізніше як через десять днів від дня його надходження, крім випадків, передбачених частиною першою статті 7 цього Закону.

Письмове звернення без зазначення місця проживання, не підписане автором (авторами), а також таке, з якого неможливо встановити авторство, визнається анонімним і розгляду не підлягає.

28 травня минає 10 років, як пішла з життя моя люба мама Галіч Ганна Антонівна, яка довгі роки вчителювала у Дмитрівці. Мені випало щастя бути не тільки донькою, а й її ученицею. А вона була моєю улюбленою вчителькою. Хоч я з вдячністю згадую всіх моїх вчителів, які дали мені такі глибокі знання. Ще живі дехто з її колег, а колеги часто були і її учнями. Згадую, як про свого директора Киричка Бориса Гнатовича  вона говорила, як про надзвичайно порядну людину, інтелектуала. Вона навчила математиці мабуть половину молоді Дмитрівки. Я пам’ятаю, як прийшли в день випускного вечора до неї додому діти з її останнього випуску, яких вона не змогла вчити в десятому класі, бо пішла на пенсію. Вони сміялись і плакали, і вона разом з ними. А потім, з квітами і пошаною, провели її Дмитрівкою на свій випускний. Вона була не тільки талановитим педагогом, а й надзвичайно чуйною людиною. Вона говорила, що якщо побачить, що в дитини забинтований пальчик, то обов’язково, проходячи між партами, погладить її по голівці, а заплакану дитину розпитає, що сталося. І діти платили їй любов’ю, а батьки – пошаною. Хіба може бути більше щастя! Надзвичайно ласкавою і доброзичливою вона була і матір’ю, і бабусею. Я зберігаю старий телефонний довідник, в якому вписані її рукою адреси і телефони моїх синів, її онуків. Вона завжди цікавилася їх життям, радила, наставляла на добро.

Вперше почув це ім’я в 1948 році. Недавно закінчилася Друга світова і тут же почалася інша війна – холодна. Головною інтригою тих драматичних часів була наявність атомної зброї у Сполучених Штатів Америки і її відсутність у їх головного ідеологічного противника – Союзу РСР. Про атомну бомбу писали в нашій пресі в ті часи мало, очевидно побоюючись негативної реакції населення країни на цю нову загрозу, відповісти на яку поки що  адекватно не могли. І раптом, в російському перекладі з англійської, масовим тиражем виходить брошура американського автора, який прагне доказати, що Радянському Союзові знадобляться десятки років, щоб створити власну ядерну зброю  і що, мовляв, він безмежно відстав в цій галузі. Аргументи авторів брошури в передмові до неї перекладачами спростовувались, та суть публікації очевидно була в іншому – почалась підготовка громадської думки до появи атомної зброї і в Радянському Союзі. Втім нас це зараз мало турбує. Головне, що в тій брошурі, в тому місці, де йшлося про перший в історії людства атомний вибух, називалися імена причетних до цієї епохальної події американських вчених,  і раптом серед них – українське прізвище!  Доктор Кістяківський. Звичайно, ніхто в ті часи не міг відповісти на питання, хто він - Джордж (Георгій) Кістяківський, бо в нашій країні на це ім’я було накладене табу. Відповідь на нього ми одержали тільки після розпаду Союзу і зняття всіх заборон на імена і події.

Кинемо на мить погляд в далеке минуле, на початок  ХIХ століття. Саме тоді виходець з козацької старшини, граф Ілля Безбородько, що зробив блискучу кар’єру в Санкт - Петербурзі, прибув до села Стольного (тепер Менського району), в родинний маєток. В 1648-1781 роках, за часів Козацької держави, село було центром Стольненської сотні, та часи змінились - і за Катерини II козаків перетворили в кріпаків. Старшині ж милостиво було даровано дворянське достоїнство, рід же Безбородьків на царській службі  і взагалі став князівським. Розчулений зустріччю з дитинством і рідним селом, граф Ілля  дав вільну кільком землякам, в тому числі управителю свого маєтку Омеляну Васильовичу Кістяківському з усією сім‘єю. Саме він і став засновником знаменитого роду  українських вчених. 

Ось і ще один День перемоги відсвяткували. І якщо у столиці та великих містах України цього року було це пишно й навіть схоже на паради, які пам`ятають радянські покоління, то у нас в Бахмачі все відбувалося скромно, за сталим сценарієм. Вітання від голів: міської ради О.Поліщука, районної ради В.Сороки, райдержадміністрації М.Булаха, від голови ради ветеранів І.Соколова. У промові останнього пролунало звинувачення нинішній державній владі у „переписуванні історії”: прирівнюванні до героїв війни вояків ОУН УПА, недостатнє висвітлення в підручниках та засобах масової інформації історії Великої Вітчизняної, а натомість засиллі „ерзац-культури” на екранах. Член міськвиконкому комуніст М.Бараненко своє вітання розпочав з повідомлення про те, що на святі присутня копія прапора 150 гвардійської ордена Суворова дивізії, який був піднятий над рейхстагом у переможному травні 45-го. Від молоді Бахмача дякував ветеранам випускник 4-ої школи О.Усенко: „Поряд з ветеранами стою – ніби клятву мужності даю...” Слова, винесені в заголовок – з вітання комісара Бахмацького райвійськкомату майора О.Ананенко. „Вічну пам`ять” відспівали у панахиді по загиблих – службу відправив благочинний Бахмацького округу М.Кибалюк.

Учасників Великої Вітчизняної було цього року помітно більше – на лавочках біля Меморіалу сиділи впритул. Дійсно, підтвердив Іван Георгійович Соколов, це вперше за останні роки 3-4 зібралося так багато ветеранів. Звичайно, не всі з них фронтовики, але учасниками війни по праву можна назвати все воєнне покоління, чиї долі й дитинство обірвала війна.

 

Бахмачский ДМК “Гармония” – за массовый спорт для каждого, за спорт как средство досуга, как способ заботы о своем здоровье.

И в этом своем стремлении клуб “Гармония” находит постоянную поддержку Бахмачского горсовета.

Вот и 9 мая баскетболисты порадовали своей игрой. При поддержке Бахмачского горсовета в этот день состоялись 2 турнира по стритболу (уличному баскетболу), посвященные Дню Победы.

С 9-00 на площадке школы № 1 соревновались школьники, а с 12-00 на стадионе “Колос” – взрослые. Помимо бахмачан приехало несколько команд из Нежина и Конотопа, так что было с кем померяться силами. Среди школьников выиграла команда Нежина, 2 место – “Олстарз” и 3 – “Буль-буль” (обе команды - сборные девочек гимназии и школы № 5).

Купальний сезон ще не розпочався, а трагедія вже сталася. 09 травня 2009 року о 07 год. 00 хв. у ставку біля с. Красилівка, Бахмацького району, місцевими жителями виявлено тіло гр. Миколаєнко М.І., 1966 року народження, мешканця с. Красилівка. Причина смерті - механічна асфіксія через утоплення.

Шановні громадяни! Пам’ятайте, що дотримання правил поведінки на водних об’єктах забезпечить Вам радісний, приємний і головне - безпечний відпочинок.