Головна

 

Мешканці будинку № 43 по вул. Жовтневій принесли в редакцію листа з фотографією.

«Цей смітник постійно роблять на нашому дворі жителі будинку № 2 по вулиці Дружби. Постійно, ще за добу до приїзду сміт-тєвоза, починають виносити пакети з відходами до нашого двору. Бродячі собаки розривають пакети і вітер ганяє сміття по всій окрузі. А в цей святковий понеділок (це було на Трійцю) машини взагалі не було, то навиносили цілу купу. На наші зауваження сусіди не реагують, ще й огризаються. А здавалося б, живуть там  освічені люди: лікарі, педагоги, фармацевти, державні службовці, міліціонери. Нам набридло це неподобство, і ми через газету звертаємось до міськради, щоб поклали цьому край. Може, перенести зупинку машини на вулицю Жовтневу? Хай тоді туди несуть сміття, щоб всім було видно, які у нас люди. А ще ми «йдемо в Європу!» Сором, та й годі.

20 червня …Легенький літній вітерець лагідно лоскоче їхні обличчя. Червоне сонце поволі котиться до заходу, а на темно-синьому тлі небосхилу починає стелитися зоряне мереживо. Саме таким запам’ятається  Гайворонським  дев’ятикласникам їх  випускний вечір. Ніби ще вчора дев’ятеро маленьких наляканих дітлашків вперше переступали шкільний поріг. А сьогодні стоять перед нами уже цілком дорослі юнаки і дівчата. Потопає у квітах святкова зала, вони востаннє танцюють шкільний вальс. З трепетом дивляться на них батьківські очі, блищать в них сльози радості і водночас тривоги. Бо як-то складеться доля їхніх синів і доньок, котрі спинаються на крила самостійності і летять у невідомий вир життя, де будуть злети і падіння, перемоги і поразки. Роки змінять їхні обличчя, звички, але  в душах завжди горітиме вогник людяності і любові, який запалили педагоги рідної школи. З особливою шаною і любов’ю будуть згадувати випускники, першу вчительку - Костюченко Тамілу Миколаївну та класного керівника- Грищенко Олену Іванівну. Адже це ті люди, котрі протягом всього шкільного життя йшли з ними поруч, даючи уроки мудрості, людяності  і чесності. Їм сьогодні теж нелегко. То посміхаються, то сльози на очах, бо разом з вихованцями покидають родинне гніздечко і  власні діти, і вони, як і кожен з батьків, плекають надію на їх щасливу долю.

 

20 червня літо почалося і для 11-класників, вибачте, сьогодні вже – абітурієнтів і дорослих людей. Лише незначний відсоток тих, хто завершує 11-річну обов’язкову середню освіту, не має бажання продовжити навчання. Тож і літо для більшості –зовсім не канікули. Працюють над своїм майбутнім: готують (сертифікати і гроші), вибирають достойний(чи який – по кишені) навчальний заклад, нервують... Успіху вам!

Скільки їх, випускників 2008-го, як пройшов прощальний бал? – запитуємо Бондаря А.П., виконуючого обов’язки начальника районного відділу освіти.

Як розповів Анатолій Петрович, свято пройшло добре. Урочиста його частина у місті проводилась, за традицією, на площі Б.Хмельницького. Лунали вітання, кружляли у вальсі, вручалися подарунки за всілякі успіхи вчорашнім 11-класникам, були присутні, як завжди, всі голови (районної адміністрації – Булах М.М, районної ради – Сорока В.М., міста – Поліщук О.В.) Продовження - у банкетних залах Бахмача і сіл району відбувалося також святково і, як кажуть, без ускладнень – все спокійно, скрізь чергували, як-то і мусить бути, наші правоохоронці. Щодо цифр: вручено 475 атестатів про середню освіту в 21 школі району, з них 50 – з  відзнаками: 34 випускники закінчили школу з золотою медаллю, 16 – зі срібною. 

До пам`ятної дати початку Великої Вітчизняної війни Бахмацька районна бібліотека випустила методично-бібліографічну збірку про видатну нашу землячку. Назва “Гаряче серце Ганни Костянтинівни” багато скаже бахмачанам старшого покоління, бо ж вони добре пам`ятають громадську бібліотеку Жованик – добру справу цієї дивовижної жінки.

А про подвиг материнства  завідуючої дитячого садка переказували бахмачани з покоління в покоління: Ганна Костянтинівна врятувала під час війни 38 дітей-сиріт.

Наша газета також долучилась до цієї теми.“Чи варто перейменовувати вулиці?” – у статті під такою назвою ми розповідали про долю Ганни Костянтинівни Жованик і про вулицю її імені ( До речі, досі  там не  замінена табличка, і за звичкою її називають вул. Войкова). Більше ви можете прочитати у книзі В.Чивіліхіна “Здравствуй, мама”, яка є в міській бібліотеці. Збірка “Гаряче серце Ганни Костянтинівни” вміщує розповідь про її життя і подвиг, методичну розробку обговорення книги і власне бібліографію, тож може прислужитися і вчителю, і бібліотекарю в роботі, а широкому загалу читачів – дає змогу більше дізнатися про свій край, про ще одну неординарну особистість, пам`ять про яку зберігається навіть в одній з вулиць нашого міста.

Дитяча пам’ять зберігає події в картинах і почуттях. Моєму батьку у 1941 році було 10 років. Яким він запам’ятав рідний Бахмач початку війни? З червня місяця в їхні “жилкопівські дома”(так називали ті будинки, що стояли на місці нинішнього будинку культури – біля болота, на території Гойденкового саду) поселили наших військових, і їхній родині довелося жити на квартирі. Як наші відступили, вони вернулися додому, та прожили там недовго – другого разу їх виселили вже німці, просто викинули на вулицю. І знов поневірялася по чужих хатах сім’я з трьома дітьми. Крім господарів та  квартирантів не з власної волі, жили в маленькій хатці по вулиці Короленка(вона й нині стоїть, та хата) ще й окупанти, тільки не німці. Пам’ятає дуже добре мій тато пораненого італійця, який дуже кумедно розповідав про легендарні “катюші”: стріляли вони, з його слів,“амбарами” вогню.   Офіцери та солдати поселені були майже в усіх сусідських хатах, а у «воєнному містечку» розташувалися німці-залізничники.  2 будинки, в котрих вони  жили; клуб, в якому нова, німецька влада відкрила церкву; їдальня – це й було воєнне містечко, яке до війни займали радянські військові. Під час бомбардувань в 43-му знищені були клуб та їдальня, а двоповерхові будинки з червоної цегли стоять і зараз:  біля готелю, по вулиці Чернігівській, та по Першотравневій, за  гуртожитком.  На Жовтневій, де зараз розташоване кардіологічне відділення, а до того - дитячий залізничний садочок, була при німцях поліція. Там, зазвичай вночі, розстрілювали людей. Це маленький тато зрозумів після одного випадку, коли почувши стрілянину та крики, хотів побігти «подивитися, що там», а налякана мама – моя бабуся не пустила. Дитяча пам’ять закарбувала чомусь одне прізвище розстріляного ворогами: це був відомий у місті лікар Костенко. Де – того вже не згадає.

 

 

У 1910-х роках 20 століття у зв’язку  із посиленням економічного розвитку Російської імперії й зростанням пасажирських і вантажних перевезень по залізниці, виникла потреба у модернізації Бахмацького залізничного вузла. Тому міністерство шляхів сполучення ухвалило рішення про будівництво тут ще одного пасажирського вокзалу. Пошуково-розвідувальні роботи почали свою роботу в 1913 році з пошуку місця розташування нового вокзалу. Таке місце було обрано між залізничними будками Коцупала  й Фатея Іванова, як тоді казали,  «на двухсотій версті» від Києва. Почалася Перша світова війна, але роботи з будівництва вокзалу не припинялися. Вже 1915 року на обраному місці, майже навпрости будки Коцупала, був збудований полустанок з вивіскою над дверима “Богодарівка”. Цю назву було взято від сусідньої економії цукрового магната Терещенка “Богодарівка” [1]. Ця тимчасова станція виконувала усі функції керування тимчасовим рухом поїздів й змінами їх напрямків.  У тому ж 1915 році розпочалися інтенсивні роботи з будівництва нового вокзалу, які велися й літом, й взимку. На будівництво приїхали підрядчики, інженери, техніки, які оселилися на виселку, що межував з Гойдоньковим садом (нині це початок вулиці ім. К. Розумовського, у минулому – ім. К. Маркса). Канцелярія будівництва розташувалася у будинку В. А. Лук`яниці. А в наших садибах були розміщені каламашники [2] з тягловою силою (кіньми). Одночасно із будівництвом залізничного вузла з вокзалом, проводилося й будівництво чотирьох багатоквартирних житлових будинків для обслуговуючого персоналу нової станції. Будівлі зводилися за новими технологіями: на цегляні лігарі ставили дерев’яний ощіп, який з обох боків обшивали шалівкою. Порожнечу, яка утворювалася між ними, засипали шлаком – відходами від спаленого кам’яного вугілля. Такі споруди зводилися швидко й були гарними зовні, але взимку в них було холодно  та й були вони недовговічними [3]. Приміщення пасажирського вокзалу збудували паралельно залізничних колій, з таким розрахунком, щоб була можливість приймати пасажирські поїзди з обох сторін та з усіх п’яти напрямків залізничного вузла.

Юля поспішала. Завтра повертається з відрядження Валентин. А ще стільки потрібно зробити: зайти у гастроном, зробити зачіску, заплатити за квартиру. А ще приготувати фарш і заварні тістечка. Юля посміхнулася подумки - Валентин був неймовірною солодкоїжкою.

До половини сьомої Юля встигла скупитись, зробити зачіску і заплатити за квартиру. О сьомій  вона була вже біля свого будинку. На лавочці, як завжди у хорошу погоду, сиділи сусідки. Юля привіталася з ними і побігла  в  під’їзд. Вона ніколи не сиділа на лавочці і не заводила розмов з сусідами.

 Забігши у ліфт,  натиснула на кнопку сьомого поверху.

- Вух..., - полегшено зітхнула вона, виходячи з ліфту і дістаючи з гаманця ключі від дверей.

 

Читачу, якщо тобі доводилося їхати з Батурина на Конотоп, то на бетонній трасі на  12 кілометрі розміщений покажчик с. Красне. Так, під тобою землі Красного, а чи знаєш ти його історію? Напевно ні, тоді прочитай цю книгу. У ній автор зібрав все те, що було тільки доступно, використавши свої скромні можливості.