Головна

Словесний портрет людини, всім нам відомої, виглядить так: “... зросту він помірного, ні зверх міри високого, і не дуже низького, очі у нього голубі, ніс приплюснутий, бороди у нього не було, але зверху над губою звисали униз густі, занадто пишні вуса. Голова у нього була зовсім гола, а з одного боку звисав оселедець...” Хто це? Пересічний читач скаже, що це козак. І помилиться. Бо саме таким побачив Великого Київського князя Святослава Ігоревича (близько 939-973) візантійський історик Лев Диякон під час зустрічі Святослава з імператором Іоанном Цимісхієм.

М.С. Грушевський якось назвав Святослава “козаком на троні”, але то була тільки данина зовнішній схожості. Втім і ця зовнішня подібність до козаків, очевидно, далеко не проста і не випадкова. Вона говорить про тяглість історії українського народу, про існування міцних традицій, і не тільки в одязі чи зовнішньому вигляді, протягом багатьох століть.

Вечір... Дощ сльозиться на віконних шибках. Під ногами шурхотить опале листя, що барвистим килимом вкриває землю. Вітер куйовдить її розпатлане волосся - задмухує останні іскорки ніжності в серці. Люди вказують на неї пальцями, жбурляючи в обличчя образливе слово  «повія». А Лариса й справді була нею. Вульгарна, яскраво нафарбована, з колючим холодним поглядом і нещирою посмішкою на обличчі. Боже, а ще якийсь десяток років тому вона була зовсім іншою! Чуйною донькою для мами, найкращою старшою сестрою для брата, найвідданішою подругою і коханою дівчиною для свого любого Дані. Може, так тривало б і досі, якби не та злощасна автокатастрофа, яка в одну мить забрала в неї все. Лариса добре пам'ятала той день, переляканого водія автобуса, в якому вона з мамою і братом поверталися додому, машину, яка раптово виїхала на зустрічну смугу і на шаленій швидкості врізалась прямо в їхній автобус. Закривавлені руки мами, які сильно стискали їх в обіймах, аби хоч якось захистити від потужних ударів. Потім лікарня... І та нещадна фраза чергового лікаря: «Ларисо, мами більше немає».

Бо в ягодах, які зараз достигли в лісах Бахмаччини: суниці, чорниці, дикої полуниці - справжня скарбниця цілющих мікроелементів, вітамінів, вуглеводів, цукрів, що переважають будь-який заморський продукт. Недарма ж чорницю, цю окрасу присеймівських гаїв, називають ягодою космонавтів. Саме вона, для посилення зору, входить в страви космічних трудівників. Ці маленькі чорні ягоди незамінні при гіпохромнім малокрів’ї (анемія), жовчокам’яній та сечокам’яній недугах, ревматизмові, екземах, псоріазі, атеросклерозі судин головного мозку, підвищенім тискові крові. Вона чудовий оздоровлювач при ангіні,  всіх захворюваннях ротової порожнини. Це чудовий збадьорювач для людей поважного віку. І чудовий скріплювач для малят, адже регулює діяльність кишківника. І, врешті, чи не найліпші ліки при цукриці. А припис тут такий.

Ідея започаткувати нову рубрику виникла у мене після чергової сесії міської ради. На ній питання прозвучали від депутатів, зокрема депутата Воскобойніка В.І.:” Що робиться в місті? Чому не виконуються ті рішення, які приймалися нами раніше?”

Думаю, це буде цікаво і всім мешканцям нашого міста. А тому як на тій сесії Олега Васильовича Поліщука, якому адресувалися запитання, не було, то я пішла на особистий прийом. У кабінет міського голови я зайшла разом з двома жінками: «Хай і журналіст почує, чи можна жити в такому домі». Вернигора Ганна Іванівна і Корнєва Світлана Володимирівна живуть у домі №5, по вулиці Деповській. Із 1975 року, кажуть, у них не робився ремонт, а будинок цей, можливо, найстаріший у Бахмачі, будувався ще в XIX столітті. Із відомчого житла, що на Деповській,  він єдиний – дерев`яний. Стіни його і понині носять згадку про війну – вибоїни від куль. Ті ж таки стіни в квартирі Ганни Іванівни беруться взимку льодом, бідкається жінка. «Ще в минулому році була у нас комісія, обіцяли щось зробити, але й досі ми так живемо. Олег Васильович, і Ви були. То що ж з нами буде? Як ми знаємо, виділено на ремонт 5 тисяч, цього звичайно, мало, там роботи багато». Жителі багато чого вже зробили й власним коштом, але будинок не приватизований і після передачі з балансу залізниці утримується  ТОВ «Бахмацький ЖЕК».

 

 Починаючи з 10 червня, станом на 2 липня, в Бахмацькому районі сталося 11 ДТП, в яких постраждало двоє людей.

25 червня житель села Халимонове Дідик О.І., не справившись з керуванням, перекинувся на вантажному автомобілі. Пасажирка отримала тілесні ушкодження, доправлена до районної лікарні. По даному факту проводиться перевірка.

У місті Бахмачі 28 червня ввечері, о 20 годині, водій  Андріанов Р.В., керуючи скутером в нетверезому стані, здійснив наїзд на пішохода. Дитина 14 років загинула. На водія порушена кримінальна справа.

 Крім того, сталося 9 ДТП з механічними ушкодженнями. В більшості винуваті водії, які перебували за кермом у стані сп’яніння.

 

Будівництво нового пасажирського вокзалу тривало майже  увесь 1917 рік. Перша світова війна була у розпалі, а Бахмацький вокзал добудовували жінки, старики й звільнені від служби в армії спеціалісти. Станцію Бахмач-Пасажирський було відкрито у середині листопада, коли вже у Петрограді  відбулася  пролетарська революція. На урочистостях з нагоди офіційного відкриття станції  вокзал прибрали у невеличкі червоні прапорці. Освячення станції відбувалося за традицією, з попами й хоругвами. Потім всім, хто  зібрався на відкриття станції,  було запропоновано сфотографуватися посередині фасадної частини вокзалу. Таких  світлин по нашому Бахмачу доволі [1].

Разом з будівлею вокзалу  постав й невеличкий житловий масив для службовців. Один будинок стоїть й дотепер [2], а три подібних будинки було знищено (вони згоріли) під час Другої світової війни. Історія повторювалась: коли будувався Бахмач-Київський, то навколо розрісся й робітничий виселок. Так сталося й тепер. Першим, ще ранньою весною 1916 року, на новому виселку оселився заможний селянин Ананій Сергійович Путря,  який придбав тут 4 десятини землі. Його відчіпну комору (не розбиравши її) привезли на двох гринжолах восьмириком. Вже у 1917 році сюди ж переїхали брати Гришки – Федір й Микола, обидва без сталих занять й професій. У цьому ж році на виселку біля станції Бахмач-Пасажирський оселилися  Павло Андрющенко, ковбасник Іван Калініченко, Марко Лазун, а наступного, 1918 року, виселок поповнився родинами Петра Кучеренка, Савка Назаренка та Павла Шевчука, які усі були службовцями на пошті  або на залізниці. До речі, Федір Гришко   випікав смачний хліб й хлібобулочні вироби й тут же ними торгував. Іван Бадай приторгував овочами, за що його назвали “баклажанником”.

 

...Багатоводдя ставків у дощове літо підняло рівень води  і якби показало нам - дивіться, що являє собою ця місцевість. Безіменна річка, перетворена в  межах села в ставки, й зараз ще обгинає з трьох сторін високий виступ. Природа сама подбала про те, як можна зміцнити й зробити важкодоступною невелику частину землі, що я вперше назвав давньоруським городищем.

Видатний історик й археолог Д.Самоквасов, що займався дослідженням давньоруських городищ  на території Чернігівщини наприкінці ХІХ - початку ХХст. писав: «Історичне значення городищ визначається наступними фактами. По своїй конструкції слово городище відповідає словам «монастырище», «селище», які означають залишені місця народних поселень, нежилі, що запустіли,на яких раніше стояли монастир, село, двір; відповідно до того, городище повинне означати місце колишнього міста».

Вивчаючи наше красненське городище, необхідно звернути увагу на одну немаловажну деталь. Каньйон, по якому протікала річка, був набагато глибшим. Це пізніше, коли розрослося село, була насипана гребля. По ній пройшла дорога, з’єднуючи район Слободи через бригаду № 1 із центральною дорогою  Батурин-Конотоп. Водозливна гребля підняла рівень води й значно зменшила швидкість плину річки в цьому місці. Це привело до того, що вода поступово занесла своїми наносами русло ріки, піднявши поверхню води метрів на 3-4. Аналогічне явище відбулося й з греблею Ворошиловського ставка, але каньйон там ще глибше.

Продовжуємо книгу спогадів бахмачан  про Велику Вітчизняну війну. Навіть незначні на перший погляд подробиці будуть живим свідченням тих часів – тож діліться, будь ласка, напишемо нашу книгу разом.

Дана  публікація включає інформацію з архівних матеріалів, за котру ми вдячні начальнику районного архіву Бойку Володимиру Петровичу, та спогади, записані зі слів мешканки м.Бахмача Дмитрик Ф. А. З останніх і почнемо.

Фіма Андріївна – уродженка села Стрільники, за дівочим прізвищем Сєрик. У червні 1941 року вона була студенткою передостаннього, третього курсу Борзнянського сільськогосподарського технікуму, відділу бджільництва. Навчальний рік тривав до 1 липня, тож  хлопців їхніх, одного за одним, забирали на фронт, а потім і всі вони роз”їхалися і розкидала їх війна. Вже після війни закінчувала Українську Національну сільськогосподарську академію і, прибувши у 45-му на роботу в Бахмач, відпрацювала у районному сільгоспуправлінні 40 років.

Купайла! Сонцеворот! Сонцекрес! – три давньоруські назви, які величають одне з найзагадковіших і  найбуйніших свят нашої хліборобської цивілізації. Генетична пам’ять українського народу вознесла цей День над тисячоліттями й запозиченими вірами. Бо має він, як підтверджують науковці,особливу Силу.

Опівлітець! Буйство кольорів. Буїна природи. Велич магії. Скресання юної душі. Планета Земля перетинає Великий Галактичний потік, найпотужніше Силове Поле, що, очищаючи все суще на нашій кулі, заряджає все суще енергією Творення. В цей день  відаючі знаннями травники до схід сонця збирають цілюще зело, бо воно має найбільшу оздоровчу силу. І шлюб, освячений в цей день, ніколи не розпадається. А справа розпочата – завжди матиме успіх.

За часів Давньоукраїнської держави в цей день вшановувалася Велика Матір – Купайла-Лада. І волхви-священики, наслідуючи галактичні зміни й взаємозв`язки, які звалися Злюбом богів, освячували й земні шлюби.