Головна

Земля «годує» не тільки своїх власників, вона ще є «наповнювачем» місцевого бюджету. Як саме? За земельну ділянку, яка перебуває у власності чи в оренді, потрібно сплачувати земельний податок (його ще називають платою за землю), або ж орендну плату. Від кожної земельної ділянки, крупиця за крупицею, щороку маємо надходжень до бюджету тисячі гривень. В цьому році має надійти близько 130,6 тис. грн. податку від громадян м. Бахмача та Бахмацького району. За рахунок цих коштів та інших надходжень формується фонд бюджету села, міста, країни в цілому, кошти з якого використовуються на розвиток інфраструктури та соціальні заходи регіону.

Незалежно від того, добрий ти господар чи так собі, використовується земля, приносячи дохід, чи бур’яни ростуть, податок потрібно сплатити і сплатити його вчасно. Цього вимагає Закон України «Про плату за землю». З метою зменшення навантаження на сімейний бюджет податок розбивається на дві частини і повинен сплачуватися: до 15 серпня та до 15 листопада, проте, річну суму податку можна сплатити і за  раз.

Указ Президента про щорічне відзначення Дня Державного Прапора України 23 серпня був підписаний у 2004 році. Ініціатором звернення до Верховної Ради з пропозицією відзначення  виступила Українська народна партія. До цього День національного прапора  відзначався тільки в Києві на муніципальному рівні, 24 липня. Саме цього дня у 1990 році синьо-жовтий прапор було піднято над Київською мерією.

Читаючи «Порадник», я дізналася, що у нас на Бахмаччині багато талановитих людей, які живуть не лише для себе, а задля суспільного блага. І я замислилась: а чи є вони і в нашому селі Обмачів? Виявляється, є.

Коли дивишся, як злітає в космос ракета чи корабель, це здається якимось дивом. Для мене люди, що зробили таке диво, завжди були надзвичайними, великими. Та й взагалі: невже це зробили люди? Так, це роблять звичайні люди, які живуть поряд з нами. І один з них, таких людей, родом з нашого Обмачіва. Це Рудько Анатолій Степанович.

Народився він 2 березня 1936 року. У 1959 році закінчив Київський політехнічний інститут за спеціальністю інженер-електрик і з 1960–го працює на столичному заводі автоматики  ім. Г.Петровського. Почавши трудовий шлях з інженера, стає начальником відділу надійності. За час своєї діяльності займався фактично всією номенклатурою виробів, які випускав завод, починаючи від систем управління міжконтинентальних ракет і закінчуючи виробами останніх років, таких як «Попередження», «Аріадна» та інші. Що ж виробляв завод?

Її давно вже немає. Загинула в далекому 1942 році в небі над Волгою. Колись там, на високому правому березі великої ріки, в районі Тракторного заводу, стояв пам’ятник, нашвидку зроблений з цегли, взятої з сусідніх руїн, та з часом, “упорядковуючи” територію, той пам’ятник знесли, а на новому місці “забули” згадати навіть ім’я покійної льотчиці, нашої землячки Шури Селіванової. І тільки вулиця її імені на батьківщині, в Дмитрівці, та кілька пожовклих фотографій в шкільному музеї, та пам’ять уже небагатьох земляків – ось все, що залишилось від людини. Багато це чи мало? Коли замислитись, то багато. Це слід людини на Землі. Її життя було коротким, але насиченим, сповненим смислу і горіння, цілеспрямованості і мужності у захисті рідної землі.

Народилася Олександра Селіванова в селі Щуча Гребля, що входило колись і входить тепер до складу смт. Дмитрівки. Навчалася в Дмитрівській середній школі. На давніх фотографіях бачимо її, усміхнену, поряд з подругами, в пишній вишиваній блузці, з багатющим намистом на грудях всіх дівчат. Така тоді була, ще не забута, мода, успадкована від батьків і бабусь. Ту ж життєрадісну, однак з відтінком смутку і гіркого воєнного досвіду, усмішку бачимо і на одній із її останніх прижиттєвих фотокарточок – у напіввійськовій формі, з силуетом літака на береті та емблемою авіації на лівому рукаві чи то шинелі, чи то куртки.

... Коли всі поснули, Маруся вийшла у двір. Спираючись на ціпочок, додибала до старої яблуні, поторкала її шкарубкий стовбур такою ж, як кора, шкарубкою долонею. «Ой, чи жива ж ти чи ні, чи вже засохла?..» - мовчки запитала її і пропустила перед очима далеку весну, коли з малими дітками садили цей сад.

«Мамо, а яблучка солодкі на ній родитимуть?» - щебетала мала Лідочка. «Може й не солодкі! Тобі якби солодке, мазуха!» - бурчав старшенький Сашко...

Маруся усміхнулася. Дивно, що кілька днів вона вже не плакала. Витягла хутенько із-за пазухи вірьовочку, перехрестилася і попросила прощення у Господа... Стара яблуня голосно зітхнула і захиталась, та село спало, і лише сполоханий шелестом гілок півень заспівав на сідалі і замовк аж до світанку.

В Англії на кладовищі в Дорсеті поставлено пам’ятник у формі качана капусти. Його присвячено людині, яка вперше завезла її з Голландії.       

Капуста посідає одне з чільних місць в історії городництва. Середній хімічний склад: води – 90,11%, білка – 1,83%, жирів – 0,18%, вуглеводів – 5,05%, клітковини – 1,6%, золи – 1,18%. Капуста містить вітаміни А, В, С.

Перше письмове повідомлення про те, що капуста вживалась нашими пращурами давно, зустрічається в “Ізборніку Святослава”. А в “Уставній грамоті” 1150 року князя Ростислава Мстиславовича смоленського розповідається про людину, яка вирощувала на своєму городі капусту.

Цінували капусту у Давній Русі. Південні племена сло-в’ян першими взнали про капусту від проживаючих у Криму та інших районах Причорномор’я греко-римських колоністів та перейняли її як культуру.

Перша неділя серпня у Бахмачі відзнаменувалася подвійним святом. Крім традиційного Дня залізничника (тепер – Дня залізничних профспілок) місто святкувало 70-річчя свого міського статусу. Саме так, адже нам багато більше – 1147 роком згадуємося як «город», та називався Бахмач за своє життя і містечком, і селищем, а тільки у 1938 набув статусу міста. Це і святкували. Святкували, як завжди, з піснями, танцями, врученням почесних грамот, ну дуже гарним феєрверком.  В урочистій частині найгучніші аплодисменти дісталися Михайлу Яковичу Гросману – саме так вітали глядачі присвоєння шанованій людині Бахмача, Почесному залізничнику, керівнику КМС-285 звання Почесний громадянин міста. Додати до цього можна лише одне: почесним  Михайло Якович серед бахмачан став вже давно, і це найцінніше визнання. (Місто тут трохи спізнилося) Тепер у Бахмачі двоє Почесних громадян: ще раніше таким став наш земляк В.А.Іванько, який у 1943 визволяв рідне місто. Бажали всіляких гараздів бахмачанам три голови: міський Поліщук О.В., районної адміністрації Булах М.М, районної ради Сорока В.М. Завітали й гості, правда, всього двоє: з Конотопської профспілкової організації – залізничників з професійним святом вітати, і заступник Ніжинського голови Сологуб В., який ще й нашим земляком виявився. Обласні наші депутати Т.О.Марченко і Г.В.Данько привітали лаконічно-тепло. Концертом радували гості-чернігівці та свої артисти. Приємно відзначити «омолодження» нашої культури: поряд зі знаними «корифеями» Бахмацької сцени багато молоді, і  вже Миколі Федоровичу Кириченку, постійному ведучому свята залізничників, є кому підспівати улюблену «Мій рідний Бахмач» і передати мікрофон, з якого вкотре пролунає: «Зі святом, рідне місто!»

За повідомленням відділу РАЦС (реєстрації актів цивільного стану) у липні 2008 року в Бахмацькому районі народилося 34 немовлят, серед них 20 діток поповнили населення міста, решта стали жителями району. І що приємно – порівну хлопчиків й дівчаток.

17 дівчаткам-немовляткам молоді батьки, з бабусями-дідусями й іншими радниками, дали такі імена: Анна, Аня, Анастасія (їх дві), Вікторія, Дар’я, Дарина, Євгенія, Іванна, Кіра (також дві), Катерина, Лілія, Поліна, Ярослава.

Хлопчиків найменували так: Андрій, Арсеній, Артур, Давид, Даніїл, Дмитро (їх аж 4!), Єгор, Іван, Назарій і два Назара, Нікіта. Олександр, Сергій.

Дві значні залізничні події трапилися минулого тижня у Бахмачі.  Перше - місто святкувало День залізничника (чи залізничних профспілок) у неділю, 3 серпня. А на робочому тижні, у середу, вагонне депо відвідав головний залізничник Південно-Західної – начальник дороги Кривопішин О. М.  (Чекали, казали, самого міністра!) Бахмачани демонстрували новенький «Київський експрес» – 6 вагонів помчать з Києва до Одеси. Про перспективи нашого депо розповідав Олексій Мефодійович журналістам українських телеканалів і газет, кияни активно цікавилися всім, обходили з камерами всі закуточки, колії і вагони, задавали питання.